Спіраль

У цьому місті вітер дме дивно. Ніби кружляє, шепоче, виється над дахами, заглядає у вікна. Кіріе живе звичайним життям — школа, друзі, рідкісні розмови з Сюїті. Він дивиться кудись у порожнечу і говорить про спіралі. Вони, мовляв, всюди. У воді, в димі, в очах. Вона посміхається, не вірить, але помічає: равликів стало більше, волосся людей в'ється по-іншому, навіть у батька на спині — закручена пляма. Сюїті лякається. Каже, місто збожеволіло. Каже, потрібно їхати. А повітря — густе, липке, немов закручується у воронку.

Потім все стає гірше. Люди зникають, помирають дивно. Хтось складається, як папір, у спіраль. Хтось згортається всередину себе. Вулиці змінюються, ніби живуть. У міста немає виходу. Воно замикається. Спіраль стає всім. Не міфом, не символом — законом. Кіріе залишається, бо піти вже не можна. Бо коло вже замкнулося.