Повість про дім Тайра

Слова, відлиті в пісню — уламки долі, шепіт майбутнього. Біва, юна оповідачка з очима, що бачать за межі часу, втрачає все і залишається з одним — бівою, батьківським інструментом, пам'яттю і передвістям. Вона приходить до будинку Тайра не як месниця і не як прохачка, а як голос тієї самої балади, що ще не написана, але вже звучить у повітрі. Будинок, що стоїть на крові і гордості, приймає її неохоче. Але Сігеморі, спадкоємець з очима сумними і прозорливими, немов відчуває: Біва — не просто дитина, вона свідок. І дзеркало.

Так починається її мандрівка: не дорогами, а душами. Біва живе поруч з людьми, приреченими стати рядками в повісті — гордими, сліпими, занадто живими, щоб передбачити смерть. Вона бачить, як блищить слава і як швидко вона згасає. Як жага влади з'їдає батьків і синів. Як навіть у найжорстокіших є обличчя, які хочеться запам'ятати. Повість про дім Тайра — це не просто розповідь про падіння. Це хор, де голос Біви звучить серед ридань і попелу, все голосніше, все відчайдушніше, все пронизливіше.